читаем классику

Чи може Гамлет зцілитися? Драма принца данського з точки зору терапевта, орієнтованого на особистість клієнта

Владлена Дмитрієва
Центральні умови К. Роджерса є справедливими не тільки для терапевтичних відносин, вони добре працюють й в відносинах особистих. Або навпаки – особисті відносини є добрими, коли працюють центральні умови. Особливо виділяємо емпатію. Та на побутовому рівні її часто підміняють співчуттям.

Співчуття зазвичай «активується», коли є зовнішні ознаки страждання. Чим вони виразніші, тим меншою є часова відстань до «активації». На побутовому ж рівні поряд із співчуттям йде оцінюваність. Тобто той, хто страждає, є хорошим (позитивний герой), а той, з приводу чиїх вчинків страждає перший, є поганим (негативний персонаж). «Поганий камінь, - кажуть маленькій дитині, яка забилася. – Поб'ємо його!» Дитина справді може заспокоїтися, махнувши кулачком на кругляк. Та в дорослих таке реагування буде називатися об'єктним відношенням й інфантильністю.

Команда «співчувати-оцінювати» наче записана в нашому культурному коді й підтримується міфами, традиціями та класичними художніми творами. Які за правом входять в скарбницю людської культури. Проте клієнт приходить в терапію не для того, щоб висловити своє захоплення довершеністю творіння митця. Він хоче вирішити свої проблеми та приносить із собою неписані норми та програми спільноти, в якій існує. Навіть людина ( психічно здорова), що не любить читати, знає, що Попелюшка була хорошою дівчинкою та вийшла заміж за принца; що між Ромео та Джульєттою було Велике Кохання; що Гамлет, без сумніву, позитивний герой із правильними вчинками та шляхетною смертю. Вирази з п'єси про данського принца навіть ввійшли в буденну мову. Кому є незрозумілим вираз: «Ходити, як тінь Гамлетова батька»? А «бути чи не бути» так добре ілюструє ситуацію прийняття рішення…

Персонаж Гамлета є дуже спокусливим взірцем для наслідування. Бо ж як справжній герой, він має вік зрілої молодості (блазень, що гробарює із дня народження принца, каже, що «скоро тридцять років, як лопатою … орудую» [3]). Також загадкову похмурість, чорний колір одягу, закоханість та необхідність відмовитись від свого кохання, привід для праведного обурення та страждання й право на помсту. Його знаменитий монолог є щирим та трагічним. У слухача миттєво вмикається співчуття. Якщо «повестися на зміст». Та, придивившись до того, що відбувається, можемо побачити, що, як дуже часто у наших клієнтів, душа б'ється в межі жорсткої альтернативи. Засліплена своїм болем, не може побачити нічого, окрім самого болю. Тим паче болю іншої людини.

Переживання нещасності «звужує поле зору» та не залишає місця для емпатії. Руйнівний потенціал нещасної людини Гамлет демонструє на протязі усієї п'єси.

Гамлет страждає із самого початку історії. Ще до того, як дізнається, що батька вбито. Більше, ніж скорбота за батьком, переживання принца викликає заміжжя матері. «Як мама могла?!» - бринить інфантильне обурення в текстах персонажа щодо нового шлюбу матері. Як могла – так скоро; після того, «як шаліла від нього, неначе голод її мучив» [3]; після батька(!).

Так клієнт, що є набагато старшим (за віком) за принца данського, щиро обурюється поведінкою своєї 80-річної матері. Яка після смерті батька (що була очікуваною після довгої хвороби) не впала у скорботу, помітну зовні, не зачинилася на самоті, а продовжує жити. Лейтмотив обурення такий же: «Як вона могла?!»

Щодо нового чоловіка королеви, то Гамлет упереджено ставиться до стрия. Читачі й глядачі п'єси не мають можливості самостійно скласти уявлення про моральні якості королівського брата. Ми дізнаємося про «поганість» нового короля з вуст упередженого персонажа. Можна припустити, що якщо б Клавдій не вбивав Гамлета-старшого, молодший знайшов би для нього інший злочин. Чи важко знайти його в житті високопосадовця, що живе в часи, коли життя людини нічого не варте?

Будучі не в змозі відчути переживання інших людей, головний герой судить їх та засуджує, виходячи жорстко із своїх власних норм та уявлень. Тобто робить те, що В.Д.Менделевич називає «боротьбою із дійсністю, спробою перетворити реальність під себе» [1].

Одним із завдань терапії, яка орієнтована на особистість, є прийняття клієнтом на себе відповідальності за себе й своє життя. Та усвідомлення реальності, в якої клієнт живе. Почуття іншої людини теж частина реальності. В ній емпатія є не тільки здатністю відчути переживання Іншого, ще й зрозуміти їх без «загрози зовнішнього оцінювання» [2]. Побачити як факт, що відбувся (відбувається). Якщо такої здатності немає, ображений легко може стати кривдником. «Я напевно б міг Тепер і пити кров, і злодіяння Такі чинити, що аж день закляк би, Наставши вранці»[3], - каже Гамлет наодинці із собою.

На протязі усієї п'єси головний герой не робить жодної спроби подивитися на світ очима іншої людини, «постояти в її туфлях». Тільки зі своєї точки зору він безжально судить оточуючих та пересуває їх, як дерев'яні фігурки по ігровій дошці. Всі ті, які прихильно ставляться до Гамлета,- друзі, актори, - тепер повинні допомагати втілювати його план: «оточення розглядається лише як знаряддя, яке повинне слугувати задовільненню потреб…»[1].

Відсутність емпатії в компанії з незрілістю можуть породжувати впевненість в своєму праві обмежувати іншу людину. Клієнтка починає ставати більш вільною, в тому числі від психологічного тиску партнера. Партнер помічає ці зміни в телефонній розмові. Й говорить, що з нею відбувається щось не те. Нехай зачекає – він приїде та «проведе їй психоаналіз».

Спосіб реагування на ситуацію, що його демонструє Гамлет, повною мірою можна назвати інфантильним. Як дитина б'є камінь, що вдарилася об нього, так принц данський б'є світ: «…Яке нудне, огидне та безглузде Усе навколо, все, увесь цей світ! Світ? Вартий свисту: вичахлий город, Де приндиться лише падлюче зілля І дрантя людське»[3]. Чи не нагадує класичне: «Всі люди…», «Як усі нормальні люди…», «Це всі знають; всі так роблять!»?

Особиста справа – помста, - виходить за межі особистого та затягує сторонніх людей. Месник не вміє по-дорослому розділити поняття: є помста, є покарання за злочин, є доля країни.

Не вміє й відділити художній твір від життя. Гамлет так захоплено погоджується із текстом п'єси «Вбивство Ґонзаґо», що на його прохання розігрують актори. Адже цей текст співпадає із інфантильно-безкомпромісними вимогами принца до особистого життя матері.

Він аж ніяк не хоче побачити, що його мати – не тільки мати. Вона королева. Питання заміжжя для неї ще й питання безпеки. З тексту героїні ми не бачимо, що вона хоче сама стати до влади, що планує боротися. Тим паче задля виживання їй потрібно бути заміжньою.

Коли людина не вміє й не хоче по-справжньому бачити іншу людину, їй в нагоді стають проекції. Так, гарячкуючи в своєї закоханості в Офелію (від якої сам відмовився заради ідеї помсти), Гамлет звинувачує мати й Клавдія в «хтивості», саме в цьому вбачаючи головну причину їхнього шлюбу з боку матері.

В тексті Гертруди й Клавдія немає нічого про саме хтивість. Та що до цього нашому герою! Він не може уявити собі, що у інших людей, з іншим життєвим досвідом може бути інше життя, що відрізняється від того, що Гамлет вважає за правильне. Королева багато років була заміжньою за ідеалом (за відгуками персонажів п'єси про Гамлета-короля). Можливо, тепер хоче бути з живою людиною. В стосунках між людьми є багато «можливо». Про все це можна дізнатися, просто розмовляючи та запитуючи. Але Гамлет цього не може, не вміє. Він щиро страждає та примушує страждати королеву, звинувачуючи її в зраді пам'яті батька та обвалюючи на неї звістку про те, що батька вбито саме її теперішнім чоловіком.

Страждаючи через особисті образи, важко бути відповідальним. Людина з таким походженням, як Гамлет, несе на себе відповідальність від народження. В його віці стають королями, військначальниками, беруть відповідальність за себе та країну. Піддані-друзі визнають його королевичем й відносяться із любов'ю. Лаерт каже розмові із Офелією: «Йому не можна, як звичайним людям, лише про себе дбати, бо від того, Що він учинить, доля всіх залежна – Добробут і безпека, і здоров'я Усіх в державі» [3]. Фортинбрас, що стає королем Данії, визнає: «Якби на трон Йому судилось долею піднятись, То був би він король із королів» [3]. Тільки сам принц наче не усвідомлює впливу своїх дій життя країни. Навіть, вирішивши викрити стрия-вбивцю під час вистави, не має плану щодо своїх подальших дій.

Коли все підпорядковане ідеї помсти, нема кому непокоїтися про наслідки. Тим більше цінувати життя людей, що мимоволі потрапляють у цей вир. Тільки із легким жалем Гамлет реагує на вбивство ним Полонія. Той точно ніяк не загрожував принцевому життю. Розенкранца з Гільденстерном викреслює з життя взагалі без всякого жалю. Так, вони везли Гамлета на смерть, але за наказом діючого короля, що йому присягали. Їм не відомо ані про вбивство, скоєне Клавдієм, ані про те, що Гамлет вирішив помститися й тільки прикидається божевільним. Принц же навіть не робить спроби порозумітися з ними та просто підмінює листа. Один рух - і ще двох фігурок на дошці немає. Адже домовлятися можна з тими, в кому вбачаєш людей. Коли до людини відноситись як до функції, тоді можна навіть слова «вбити» не вживати. Просто «відмінити», «стерти», «усунути».

Полоній, Офелія, Лаерт – в кримінальній хроніці такі випадки описуються виразом: «вирізано цілу сім'ю». Що скажемо, коли до смерті сім'ї є причетним «хороший» герой? Сором'язливе: «Не пощастило»?

Якщо представити події п'єси як змагання з кількості спричинених смертей, то спортивний коментатор мав би захоплено вигукнути: «І ось в останньому акті ми бачимо, що Гамлет впевнено перемагає Клавдія із рахунком 7 : 2!»

Так, дві смерті заподіяні «поганим» Клавдієм й сім смертей на совісті «хорошого» Гамлета. До того ж, двоє, що вбиті Клавдієм (Гамлет-старший та Гамлет-молодший), були прямою загрозою його трону. Логіку того, хто прагне влади, можна зрозуміти. З Гамлетової «сімки» власноручно вбито одного – Клавдія. Він і був метою месника. А інші шестеро? З ними «просто так сталося».

Головний герой не тільки не вміє відчувати іншу людину. Він знаходиться не в контакті із самим собою. Перед фатальним двобоєм внутрішній голос намагається попередити його про небезпеку «тяжкістю на серці». Гораціо вмовляє прислухатися до передчуття, але Гамлет відмахується, «передчуття – така дурниця» [3]. В подальшому тексті показує, що для нього життя не має цінності, та фаталізм.

Якщо не цінувати життя як таке, то можна не тільки легко відмовлятися від свого. Також не переживати складнощів із занапащенням або крутим зміненням життя іншої людини. Вмираючи, Гамлет впевнено перекладає свою особисту справу на плечі Гораціо. Так, друг у всьому підтримував його, але не планував бути посмертним глашатаєм принца. Він вже прийняв рішення померти сам й чітко проговорює своє бажання: «Я хочу не по-данськи, а по-римськи: Вино ще є, то я його доп'ю»[3]. Й знову не чує бажань та почуттів Гамлет. Для нього є тільки свій біль: «Не смій! ... Подумай про неславу, що покриє Моє ім'я, подумай, що ніхто Не взнає, як усе було насправді» [3].

Як би не «було насправді», наслідком кампанії помсти, який можна побачити наочно, стає ефект «випаленої землі» також і серед тих, хто міг би керувати країною. Королем Данії стає норвежець Фортинбрас, який на початку п'єси надсилає листи з погрозами й збирається у військовий похід на данське королівство. Тепер йому не потрібно відвойовувати землі, що збирався. Гамлет сам віддає свій голос за Фортинбраса.

Отже, для розвитку якісних міжособистісних стосунків «без жертв та руйнувань» ми можемо виділити передусім такі умови як емпатія й контакт та чинник відповідальності. Коли людина має сильні переживання свого болю, спрямована, як в нашому випадку, на помсту, вона не в змозі відчути переживання й біль іншої людини, її антиціпаційну спроможність[1] «приспано».

Для зцілення людини, що знаходиться в вищевказаному стані, потрібний перш за все безпечний простір. Для його створення недостатньо щиро дружнього відношення (Гораціо), кохання (Офелія) та любові (матір). Навпаки, всі конкретні події та люди мають знаходитися (впродовж певного часового терміну) за межами цього простору, в якому перебуватимуть лише той, хто страждає, та той, хто зцілює. За таких умов, якщо буде щире бажання клієнта, зцілення може початись.

Cтаття для ІIІ Всеукраїнської науково-практичної конференції «Регістри стосунків» (3-4.12.2016)

Література
1. Менделевич В.Д. Психология девиантного поведения - СПб.:Речь, 2008
2. Роджерс Карл Р. Становление личности. Взгляд на психотерапію - Єксмо-Пресс, 2001.
3. Шекспір В. Гамлет, принц данський - А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2014.


Другие статьи по теме "Читаем классику":